У зв'язку з тим, що університети є бюджетними установи, для управління ними існує дуже багато обмежень. «Ми не можемо встановлювати свою власну систему оплати праці та тарифікацію розрядів. Ми не можемо самі управляти своїм майном, адже воно – державне, тому це відбувається через Фонд держмайна. Всі оплати йдуть через Казначейство. Також є постанова, яка обмежує категорії витрат під час воєнного стану. Тобто гроші, які ми самі заробили, вони не лежать у банку, і не може бути так, що ми хочемо за щось заплатити, оформили платіжку, бухгалтерія оплатила. Ні, ми замовляємо гроші наперед», - зазначила Ксенія Семенова, в.о. ректора Національного авіаційного університету (НАУ), співзасновниця волонтерського фонду «Солом’янські котики», депутатка Київської міської ради.

За її словами, у держави вже є приклад переходу з бюджетних установ на державні неприбуткові підприємства – медична реформа. Проте це спрацювало лише там, де заклади зрозуміли, як цим управляти. Зокрема, в планах у НАУ шукати та ефективно залучати кошти для розвитку з трьох джерел – бізнесу, грантів та монетизувати емоцію випускників. Про це вона розповіла в інтерв’ю Ользі Айвазовській у межах проєкту Громадянської мережі ОПОРА «Сила вибору».

- Після приходу на позицію в.о. ректора чи відчули Ви, що в Україні є проблеми з сексизмом, ейджизмом та іншими актуальними у сучасному світі темами? 

Є, звичайно. На широкий загал дуже багато питань до того, чому жінка очолює технічний університет. Досі інженерна освіта та інженерна професія вважаються не жіночою, там досі меншість жінок, і в авіаційному університеті також. Тиск суспільства відчувається, це правда. 

- А в чому він виражається? 

В коментарях, ремарках, оцінках. Мене нормально сприйняла освітянська спільнота, тому що я все життя в освіті – в мене були різні проєкти з боку громадянського суспільства по освіті, популяризації науки. Я займалася наукою до 2016 року. З наукової точки зору в мене доволі широке коло знайомств і в Україні, і міжнародне. Оскільки я була популяризаторкою науки, то я знаю всі суміжні сфери. Я чудово знаю всіх молодих науковців Національної академії наук, які були видатними в своїй галузі, досі спілкуюся з ними, вони мене чудово впізнають. Я знаю освітянське середовище, тому що я з 2015 року працюю YEP. Ми займаємося розвитком студентських стартапів, запустили курс з управління інноваційними проєктами в 80 університетах в Україні. Тобто, я знаю колективи тих університетів, з якими ми активно працюємо і працювали останні кілька років над окремим інженерним проєктом для технічних директорів стартапів. Такого також в Україні ще не було, ми це запустили і продовжуємо розвивати. Тобто освітнє і наукове середовище – нічого нового. Я прекрасно знайома з певною кількістю ректорів, з якими не соромно співпрацювати, тому що є різні історії в Україні, і там мене сприймають адекватно. Широкий загал – для них досі молода людина, жінка, яка займає керівну посаду – це нонсенс. Особливо в університеті, бо це шок, як може очолювати університет на чоловік 60+.

- Наукова база, особливо технічна, в країні, яка воює, має використовуватись на те, щоб підсилювати оборонний сектор зокрема креативними рішеннями. Які у Вас амбіції щодо НАУ?

Це питання культури. Тому що ми можемо зосередитися зараз тільки на оборонному секторі та на підготовці кадрів для оборонного сектору, умовно, запустити короткі курси підготовки тих конкретних вузьких працівників, які треба в оборонці. Ми це будемо робити, але не варто цим обмежуватися. Якщо ми створимо культуру, екосистему, пайплайн розвитку студентських, університетських, викладацьких, наукових проєктів, де з наукової ідеї або з магістерського проєкту або під час навчання у студента зароджується вже стартап. Аж до моменту, що він реєструє ТОВ або компанію необов'язково в Україні, і знає, як це робиться юридично, як управляти командою та фінансами, як координувати цей проєкт з технічної точки зору – тоді це дає сталість. Тому що сьогодні ці проєкти про оборонку, завтра ці проєкти про відбудову, але підхід до того, як фасилітувати інженерні проєкти, не залежить від сфери застосування. 

- Але зараз дуже багато різних програм для навчання наших громадян молодого віку в топових університетах світу. Чим саме українська технічна вища освіта може заманити їх залишатися тут? 

Україна колись буде членом Європейського Союзу, і на освітньому просторі ми будемо конкурувати принаймні зі Східною Європою точно. Класно було би, щоб молоді люди, обираючи між різними країнами, щоб також дивилися, наприклад, на Київ. Тому треба пропонувати програми, які, по-перше, відповідають загальносвітовим запитам, а, по-друге, англійська мова. В нас з цим поки що катастрофа. У нас був дуже вдалий англомовний проєкт, який я закінчувала. Я – радіоінженер, і в мене навчання було англійською мовою. В мене викладали професори, які паралельно викладають в Нідерландах, в Німеччині, по всьому світу. Вони і там викладають, і тут мені читали також англійською. І викладали вони те, що самі досліджують, і те, що самі придумали. Тобто цінність передачі наукових знань в університетах зараз загублена. Університет – це якесь таке продовження школи: ти навчався в університеті, випустився, ніде не працював, пішов сюди ж асистентом, доріс до професора, і щось там викладаєш, що викладали в 1980-х. Так не має бути. Ми будемо повертати оцю вдалу історію про англомовний проєкт та навчання англійською мовою, тому що ми хочемо мати програми подвійних дипломів з європейськими університетами. Для цього нам треба викладати англійською мовою та синхронізувати програми викладання. В інженерних дисциплінах це дуже важливо і дуже складно зробити.

- Як Ви бачите реформу вищої освіти на перспективу конкуренції за людський капітал?

Якщо ми говоримо про контент, то перша – це перегляд і синхронізація навчальних програм, а друге – це історія про підприємницький університет, коли заохочуються інновації та стартапи, і в університеті є простір для розвитку свого власного проєкту. Чи зараз може студент зібрати команду, взяти аудиторію, експертизу, обладнання і працювати над своїм проєктом? Дуже рідко де. Тому що зазвичай обладнання – це щось таке, з чого пилинки здувають, до чого ти не можеш підійти, іноді це виключно для високих гостей, коли відбуваються відкриті пари, і тільки тоді відкривають той єдиний 3D-принтер. Це неправильно, це все повинно використовуватися постійно, лабораторії повинні бути наповнені студентами не тільки під час пар, а й поза парами. 

Але в нас є ще проблема з адмініструванням – університети є бюджетними установами, в нас дійсно обмежена автономія. У нас не повинно бути виборів ректора, бо цей механізм себе вичерпав. Це легко хакнути – черговим новим міністром призначається виконуючий обов'язки ректора, за пів року він готує під себе колектив таким чином, щоб вони забезпечили йому електоральний результат на виборах, а не краще навчали студентів чи заробляли гроші. Потім він перемагає, потім ще раз перемагає – в нас багато ректорів, які кожного разу обираються заново і дуже багато років займають свої посади. До прикладу, в КНЕУ взагалі був єдиний кандидат на виборах ректора. В КПІ це вже більше схоже на якісь реальні вибори ректора, але все одно вплив того, хто організовує вибори, надзвичайно великий. Це не схоже на вибори місцевого самоврядування чи президента. Фактично людина, яку ви обираєте, це ваш безпосередній керівник – людина, яка бере вас на роботу, звільняє з роботи, платить премію. І зазвичай в більшості університетів ця премія більша, ніж зарплата, тому що в Києві неможливо вижити за 7 тисяч гривен на місяць. Тому вільні вибори свого адміністративного керівника – це дивно. Я розумію, для чого треба вибори, якщо це керівник наукових досліджень та навчальних програм, тобто контенту. Але для цього є такі органи, як Вчена рада в університеті, яка також складається з виборних представників і затверджує теми кандидатських, докторських, спецради – це все правильно. Але дуже дивний механізм, коли всі працівники університету обирають людину, яка є адміністратором в університеті, яка є виконавчим директором цієї компанії.

- Цьогоріч в державному бюджеті на вищу освіту закладено на 22% більше коштів, порівняно з минулим роком. Зрозуміло, що більша половина цієї суми – це інфляція, але чи відчуває університет ці зміни?

У нас збільшили мінімальну заробітну плату, відповідно, збільшення бюджету на освіту – це просто збільшення зарплат, яке мало хто відчує. Вартість комунальних послуг також зростає, тому збільшуються ці витрати. Чи отримують університети з держави зараз великі інвестиції на енергомодернізацію? Ні. Чи на вдосконалення матеріальної бази? Ні. Тому що війна. Ці гроші, які ми отримуємо з бюджету, це гроші, які нам дали західні партнери. Дасть Європа і США менше грошей – у нас буде менше грошей. 

- Звідки в цих умовах брати ресурси на зростання?

Ми тут бачимо три джерела. Перше – це партнерства з приватними компаніями. Ми зараз готуємо до відкриття дві лабораторії з приватними компаніями, з якими спільно будемо робити інкубатори інженерних проєктів. Друге – це міжнародні гранти. Щоб подаватися на такі гранти обов'язково мають бути партнерами європейські американські університети. Ми над цим працюємо, тому що НАУ за кордоном знають, адже багато наших випускників працюють в різних країнах в сфері авіації, іноді на високих посадах. Але чи інституційно у нас є співпраця з університетами? Ні, її немає. Дуже часто це закінчується лише підписанням меморандуму. У нас є кілька вдалих програм по навчанню студентів, наприклад, з урядом Чехії, але  це все. Зокрема у нас немає грантів по найбільшій в Європі програма з фінансування прикладної науки «Горизонт». І третє джерело – це випускники. Ми ніяк не використовуємо цей ресурс. Університету 90 років, а це значить, що в нас є випускники, які вже всього досягли в своєму житті. Один із таких випускників, наприклад, власник компанії «МТІ» Володимир Цой, який у нас зараз в Наглядовій раді університету. Тобто випускники мають емоцію до університету. Європейські та американські університети цю емоцію дуже гарно використовують і конвертують в гроші. Ми скоро запускаємо такий дієвий механізм взаємодії з випускниками через реально працюючу асоціацію випускників університету. Іноді в деяких університетах третина бюджету – це те, що дають випускники.

- Чи можна за внески випускників сформувати ендаумент?

У нас немає законодавства, яке регулює ендаумент фонди і дозволяє університетам їх створювати. Часто ще ендаумент фонди плутають просто з фондом. Але це не тоді, коли випускники скинулися й ці гроші хтось витратив. Це – коли випускники скинулися, гроші поклали в банк, а за виплачені відсотки існують проєкти.

У зв'язку з тим, що університети є бюджетними установи існує дуже багато обмежень з управління ними. Ми не можемо встановлювати свою власну систему оплати праці та тарифікацію розрядів. Ми не можемо самі управляти своїм майном, адже воно – державне, тому це відбувається через Фонд держмайна. Всі оплати йдуть через Казначейство. Також є постанова, яка обмежує категорії витрат під час воєнного стану. Тобто гроші, які ми самі заробили, вони не лежать у банку, і не може бути так, що ми хочемо за щось заплатити, оформили платіжку, бухгалтерія оплатила. Ні, ми замовляємо гроші наперед. Тобто обмеження бюджетної установи – це проблема. В державі є приклад переходу з бюджетних установ на державні неприбуткові підприємства в медицині. І на цю реформу скаржаться, тому що якщо керівник не може цим управляти, то можна сказати, що реформа не вдалася, медичний заклад більше отримувати не став. Але ті заклади, які зрозуміли, що це значить, і зрозуміли, як цим управляти, то їм фактично стало легше дихати – менше зайвих взаємодій, більше самоврядності, більше інструментів управління.

- Інколи боротьба за ректорську посаду – це також боротьба за майно університету. НАУ має у власності 15 будівельних проєктів. Як Ви бачите розвиток цієї історії?

Держава має землю, а університет є постійним користувачем цих земельних ділянок – основний кампус на Гузара-1, коледжі, де зараз не відбувається навчання, і будівлі не використовуються, автобаза на Симиренка, ділянка на Жулянах, недобудований гуртожиток на Вітряних Горах. Тобто, в нас землі багато. 

У 2016 році була заключена інвестиційна угода щодо території основного кампусу і вона не є для університету корисною. Чого я так вважаю? По-перше, вона не дивиться на університет комплексно. Чому в ній тільки ця земельна ділянка, навколо якої крутиться історія з будівництвом житлових комплексів? Нормально, коли університет має інвестиційні проєкти. Нормально, коли університет має план розвитку на наступні 20 років. Але в цих інвестиційних угодах немає інтересу університету. Побудувати житловий будинок, продати квартири і з цієї суми 10% віддати університету – це не розвиток набагато років перед, це одноразове вкладення. Так само, як це було з будинками, які вже побудовані на Донця-2А, Донця-2Б – там орієнтовно 1300 квартир, 10% з яких мало бути університету. Зрештою 50 квартир дісталося в університету – це службове житло. Службове житло дали працівникам, працівники його приватизували. Все – в університету більше немає цього потенціалу. Чи ми здобули якийсь розвиток? Ні, університет з цього нічого не отримав і ніяк не розвинувся завдяки цій інвестиції. 

Тому нам треба інший проєкт розвитку університету, який буде відштовхуватися від того, чим університет має бути через 20 років. Нам треба індустріальний парк на території університету? Значить, у нас має бути індустріальний парк на території університету. А що буде зі спортивним ядром? Університетський та молодіжний спорт – тема, яка в Україні абсолютно не покрита. Якщо подивитися на США, то там студентські чемпіонати збирають перегляди на телебаченні, продають ліцензії на перегляди. Тобто, це – великий професійний спорт. Іноді університетські команди є сильнішим брендом, ніж сам університет, і приносять гроші. Я розумію, що це не завтра. Але якщо ми зараз віддамо цю землю, то цього не буде ніколи. 

Наприклад, Київська школа економіки хоче розростатися, розширюватися, мати кампус – вони ростуть, набирають більше студентів, і в них немає місця, де це робити, це проблема. А ми, маючи цей потенціал, добровільно хочемо його віддати, щоб отримати три копійки на ремонт гуртожитків. Цього не можна робити. Ми готові співпрацювати з девелоперами, готові будувати, але це має бути в інтересах університету. В тому інвестиційному проєкті, який є зараз, цей інтерес не прослідковується. 

- Що плануєте робити, щоб зупиняти це будівництво? 

Є декілька заходів, що ми маємо робити. Наприклад, з дозволом на будівельні роботи, де університет є замовником, все простіше – це може бути наше рішення. Першопочаткова інвестиційна угода має багато додаткових угод – по якимось треба буде йти в суд, по якимось можна буде в односторонньому порядку це робити. Там настільки багато цих додаткових угод прийнято за останні майже 10 років, що по кожній окремій угоді будуть різні юридичні дії. У нас на балансі Національного авіаційного університету досі є 53 квартири, але 30 з них зареєстровані у приватній власності. На нашу думку, було порушення закону про їх приватизації, і ми це будемо оскаржувати через суд. Працюємо над цим. Але це окремий трек, яким займаються юристи. Ми не можемо все кинути – розвиток університету, не думати про навчальні програми, про інновації, про співпрацю з бізнесом, про міжнародну співпрацю – і займатися тільки боротьбою за квартири і земельні ділянки. Це паралельні історії. Одночасно ми почнемо обговорення нової стратегії університету для того, щоб мати генеральну ідею, генеральний план, що ми хочемо з цієї території. Щоб це була інноваційна територія кампусу, а не прикольний житловий квартал з університетом на його території. 

- Як співзасновниця фонду «Солом'янські котики», який навчає громадян домедичній допомозі, на Вашу думку, такі низові горизонтальні ініціативи можуть замінити державний імпульс для цивільному населенню? Де тут точка для синергії?

Все, що держава не встигає, підхоплюють благодійні фонди. Ми саме так декларуємо і нашу місію. Треба зараз підхопити по тактичній медицині? Будь ласка. Треба по розмінуванню? Будь ласка. Останній проєкт «Солом’янських котиків» не зовсім стандартний для нас – аналітичний матеріал про те, як компенсувати освітні втрати на деокупованих територіях і через освіту повертати назад ці території в український простір. Там дослідження і по Криму, який давно окупований, і по Луганській та Донецькій областях, частина з яких давно окупована, і по новоокупованих територіях. Прописано, що Росія зараз там робить, як нам від цього позбавлятися, різні сценарії після деокупації. 

Але тактична медицина – це те, що зберігає життя, і не тільки на війні, не тільки у випадку ракетних атак, а в буденних історіях на кшталт автомобільних аварій. Це ті знання, які рятують. Мультитравма в ДТП приблизно так само виглядає, як і мультитравма на війні. Тому це знання, які необхідні для життя. «Солом'янські котики» дуже багато працюють з соціально відповідальним бізнесом, для яких обов’язкові тренінги з домедичної допомоги для працівників – це замість корпоративу. І тут соціально відповідальний бізнес разом із благодійними фондами це ті, хто сильно підхоплюють державу, там, де вона ще наздоганяє. 

Все одно фокус нашої діяльності на навчанні військових. Новий напрямок по такмеду – це кров. Ми дуже пропагуємо здачу крові, переливання крові на лінії фронту. Ми допомагаємо укомплектовувати підрозділи холодильниками, системами нагрівання, всім необхідним для того, щоб вони могли користуватися донорською кров'ю відразу. В світі, де не було війн такого рівня, вважалося, що класичний час евакуації – це золота година. В Україні цього немає і не буде. Тому підходи до тактичної медицини також змінюються. На жаль, вони змінюються поки не на рівні держави, а на рівні відповідальних командирів підрозділів, на рівні благодійних фондів, на рівні медичних служб підрозділів, де є люди, які розуміють, наскільки це важливо, і наскільки питання формалізму й наявних зараз правил відстали від реалій.

- А чи є перспектива допомагати цивільним на системному рівні, наприклад, через заклади освіти?

Я так розумію, в останньому законі про мобілізацію є пункт про загальну військову підготовку в університетах. Тактична медицина є частиною загальної військової підготовки. Щодо напрямку домедичної допомоги в школах, то і Міністерство, і профільний Комітет працюють над цим. Це відбувається на системному рівні, змінюються навчальні програми та контент. Але, на жаль, є проблеми із матеріальним забезпеченням. Тому що щоб вивчати домедичну допомогу принаймні мають бути тренувальні турнікети, декілька манекенів – цього поки немає. Але підключаються і благодійні фонди, і соціально відповідальні бізнеси. Це має бути фізична навичка, щоб коли це стається біля тебе, то в ситуації адреналіну ти не зможеш думати, а повинен одразу схопитися і розуміти, що ти робиш. 

- Яка місія «Солом’янських котиків» після 2022 року?

Місія – наближати перемогу. У нас зараз декілька основних напрямків – тактична медицина, мінна безпека, аналітичний центр по освіті і будь-яка оперативна допомога, яка треба. Ми зібрали дуже велику команду волонтерів, які допомагають з розбором завалів та прибиранням під час влучання. Коли була історія з блек-аутами, ми відкривали пункти незламності, допомагали завозити, розвозити, і встановлювати генератори, ідентифікувати, кому в Київській області вони найбільше треба. Будь-який запит держави, де треба допомога волонтерських організацій, ми готові прикривати. У нас є концепція, що котики лягають на місце, яке болить, і «Солом'янські котики» теж готові лягати на будь-яке місце, яке треба буде зараз суспільству. 

- В умовах правового режиму воєнного стану потрібна ефективна система місцевого самоврядування, яка може вирішувати поточні проблеми в тилу. На Вашу думку, як депутатки міської ради від «Слуги народу», Київ успішний в цьому?

Я в опозиції до міського голови Віталія Кличка. І на початку каденції це була конструктивна опозиція – я дуже хвалила його за позитивні речі і дуже критикували за негативні речі, але завжди в цьому був конструктив. Але чим далі, тим більше мені здається, що Київ відірваний від реальності повністю. Я не розумію, чого у нас будуються абсолютно декоративні речі за наявності величезних соціальних проблем. Концепція, що Кличко – мер парків, класна. Людям подобаються класні парки – люди люблять Київ за парк «Наталка», за Володимирську гірку, за пішохідний міст. Але це перестало бути актуальним після повномасштабного вторгнення. Якщо він і далі буде робити акцент на цьому, він буде збільшувати прірву між тим, що люди живуть спокійне, нормальне, мирне життя в Києві, а війна відбувається десь там. Але людей, які воюють, стає все більше, у кожного в родині є хтось, хто служить, хто загинув, хто травмований, хто отримав інвалідність. Ігнорувати це не можна. Паризька мерія нам почала фінансувати міст, але ми з міського бюджету на нього виділяємо додатково 20 мільйонів, бо його ж треба добудувати. А веде він в нову рекреаційну зону, яка також фінансується з бюджету. І розв'язку на Оболоні будуємо нову, щоб машинам було швидше їздити, але при цьому не зрозуміло, як людині на колісному кріслі перейти дорогу, особливо, якщо ця дорога не веде в лікарню. Тобто рівень цинізму і нерозуміння ситуації настільки зашкалює, що став просто абсурдним. Я не знаю, як тут достукатися, якщо чесно. 

- А чи є сьогодні можливість в місцевій раді приймати якісь правильні рішення? 

Під величезним тиском громадськості поступово збільшується бюджет на оборону. Але дуже часто це маніпуляція, тому що якщо ми декларуємо, що ми виділи додатково 5 мільйонів гривень на оборону, то це не означає, що 3 з них може бути на ремонт військкоматів. Тому що тоді не на оборону, це все одно цивільна інфраструктура. Якщо в нас раніше укриття були в статті видатків житлово-комунальних як ремонт підвалів у будинках, то давайте ми це перенесем в військовий бюджет і скажемо, що в нас збільшився військовий бюджет. Та ні, не давайте. Скільки можна тримати людей за ідіотів?

Деякі рішення вдається протаскувати дуже складно, але потім постає питання їх виконання. Тому що Київрада сприймається лише як орган для голосування Всіх керівників виконавчих органів призначає одноосібно міський голова. Відповідно, вони не переживають, якщо їм депутати висловлюють недовіру – на них це ніяк не впливає. Наприклад, Київ повністю відмовився від державного фінансування на профтех лабораторії. Нам не треба готувати інженерів, які дрони будуть збирати? Нам не треба інженери, які будуть ремонтувати техніку? Профтех – це люди, які руками працюють на оборону в тому числі. Зняли очільницю департамента освіти? Не зняли. Ми будуємо реабілітаційний центр на околицях міста, де, по факту, пластикові вікна міняють на пластикові вікна. Зняли очільницю департаменту охорони здоров'я? Не зняли. Там, де раніше була Олександрівська лікарня, мала бути поліклініка, але планується побудова багаторівневого паркінгу. Ковід, реабілітація військових, політравма – вже не треба нікому? Тому, насправді дуже складно в Києві з місцевим  самоврядуванням. 

- Що Київ робить в напрямку роботи мостів і метро? Адже мешканці такого великого міста можуть опинитися в колапсі, а місто може бути розбите на два, якщо всі мости і надалі будуть аварійними, і не буде вживатися заходів для подолання цих викликів. 

На ремонт мостів у бюджеті Києва виділено недостатньо фінансування. І загалом транспортна система в Києві переживає не найкраще свої дні. Після початку повномасштабного вторгнення комунальні маршрути тролейбусів та автобусів не повернулися в повній мірі. Немає нормального якісного сполучення громадським транспортом в Києві. Відповідно, більше людей почали користуватися авто. Наприклад, коли в тебе є дитина, то взагалі єдиний спосіб пересуватися по Києву – це власне авто, навіть не таксі. І люди роблять цей вибір, бо в Києві немає громадського транспорту. Те саме стосується мостів – вони в аварійному стані. Коли почалась історія з тунелем метро, нам насправді дуже пощастило, що ніхто не загинув. А чи пощастить так наступного разу? У нас тепер це все називається «складна інженерна конструкція». У міського голови є певний пул блогерів, які кожного разу, коли щось таке стається, пишуть: міст – це складна інженерна конструкція, метро – це складна інженерна конструкція, не коментуйте цю тему, якщо не розбираєтеся. 

Утримання інженерних споруд, опалення, електрика, водопостачання, метрополітен, мости – це велика категорія витрат. Якщо подивитись, як розподілений бюджет в Києві, то більшість витрат не йде на утримання інженерних споруд, а мали б йти. Це все застарілі комунікації, які треба тримати в придатному стані, інакше відбувається те, що відбувається. Зараз у нас єдиний надійний вид транспорту – міська електричка, яка єдина не зупиняється під час повітряних тривог і не належить до повноважень місцевого самоврядування.

- Історія з наступом російських військ на Київ може повторитись в будь-який момент, навіть з метою провокації. Київ готовий з точки зору оборонних споруд чи реагування? Що робить місцеве самоврядування для того, щоб Київ був готовий? 

У нас досі не вистачає укриттів. У школах не було побудовано жодного нового укриття – це все капітальні ремонти, якщо вони є. Для цивільного населення – це підвали будинків, також жодних нових серйозних укриттів не побудовано. Ми розраховуємо фактично на метрополітен як на укриття. На щастя, за оборонні споруди здебільшого відповідають військові адміністрації Києва та області, а також Збройні сили України. Тому є надія на те, що ці оборонні споруди можуть бути. Але, теж треба розуміти, що оборонні споруди – це наступ по землі, а росіяни застосовують ракети. Поки у нас не буде системи ППО та переваги в повітрі, жодні міста не можуть бути в безпеці. Тому це не зовсім в повноваженнях місцевого самоврядування. Але адвокація допомоги Україні в світі – це те, на чому кожен громадянин має робити зараз акцент. Тому що коли я бачу, що вже трохи протухли протести українців за кордоном, мені образливо. Коли я бачу, що в соцмережах ні для кого вже не новина черговий зруйнований будинок, то це вже стало буденністю. Але це не повинно перетворюватися в буденність для виборців за кордоном, щоб вони продовжували тиснути на свої уряди. Бо якщо російський наратив в США та Європі переможе і не буде західної допомоги зброєю для Україні, то не дуже нам допоможуть оборонні споруди на кордонах Києва.

- Підсумовуючи цю розмову, зазначу, що академічне середовище має бути впливовим у питаннях вироблення політик та технологічних рішень, адже на заході це – лідери думок. В Україні цей сектор живе якось окремо від держави і суспільства. 

Університети в світі – це місце, де ідеї зароджуються і тестуються. Суть науки в тому, що ти щось придумав і перевірив цю гіпотезу. Чи перевіряються якісь гіпотези соціальні, наукові, технічні в університетах України? Але коли в соціальних мережах йде дискусія між головою Наглядової ради НАУ і колишнім керівником «Київстар» Петром Чернишовим і почесним президентом Київської школи економіки Тимофієм Миловановим, про НАУ, про КШЕ, про вибори в КПІ, то чи могла я ще два роки тому думати, що так буде? Я тоді про це лише мріяла, тоді лише була мета, щоб в університетах трошки все ожило. Але те, що політична дискусія про те, якими мають бути університети, ведеться тепер на цьому рівні, а не на рівні маргіналів з молодої команди в Академії наук чи Ради молодих вчених, то, мені здається, що це вже прогрес. Тепер це все треба втілювати, у нас є для цього всі інструменти, ми будемо це робити. 

Першодрук: ЦЕНЗОР.НЕТ