Путінський фонд культурних ініціатив: як російська влада намагається створити "один народ"

Часто закордонна авдиторія не розуміє закликів українців бойкотувати російську культуру та її діячів. Мовляв, «Толстоєвський» — це світова спадщина, яка не належить лише Росії, а давно померлі митці чи літератори ніяк не стосуються сучасних воєнних злочинів. Однак ті, хто так стверджує, забувають, що в руках російської влади культура є інструментом впливу на світогляд та завойовування симпатії до її носіїв. Бойкотування ж позбавляє цей інструмент сили.

Красномовним прикладом інструменталізації культури є діяльність президентського фонду культурних ініціатив РФ (ПФКІ) на окупованих територіях України. Цю установу було створено в травні 2021 року указом президента РФ. Відтоді фонд профінансував понад 7 тисяч проєктів на близько 25,4 млрд руб. (майже 11,3 млрд грн). Установа підтримує креативні індустрії, виділяючи кошти на проєкти неприбуткових організацій. Засновником встановлено фонд-оператор президентських грантів із розвитку громадянського суспільства.

Президент РФ Владімір Путін відзначав «підтримку» культури на окупованих територіях як особливе завдання фонду, адже «важливим є все, що оточує людей: те, в яких умовах вони живуть, навчаються, працюють і виховують дітей». Проглядаючи обґрунтування й цілі проєктів, що реалізуються на ТОТ, однозначно бачимо підтвердження слів Путіна: культура на ТОТ справді важлива, адже вона формує російську ідентичність мешканців захоплених територій. Як застерігав колишній міністр культури РФ, а тепер радник президента РФ і голова Міжвідомчої комісії з історичного просвітництва Владімір Мєдінскій, «хто не годує власну культуру, той годуватиме чужу армію».

Від початку повномасштабної фази війни в лютому 2022 року до кінця першого кварталу 2024 року фонд профінансував 181 проєкт на ТОТ України. Сумарно на них було виділено 1 123 793 616 руб. (майже 12 млн дол. США). Щоб отримати фінансування, теми проєктів мають відповідати одному із заздалегідь визначених напрямів. Найпопулярніші з них:

«Ми разом. Проєкти, що репрезентують історичну єдність Донбасу з Росією, спадкоємність історії, розвиток побратимських зв’язків Донбасу та звільнюваних територій із регіонами й містами Росії, гармонійність співіснування людей різних національностей і культур, просвітницькі, освітні, волонтерські та партнерські проєкти, зокрема у сфері медіа та культури» — 32 проєкти.
«Культурний код. Проєкти з просування через культуру та креативні індустрії традиційних духовно-моральних цінностей» — 25 проєктів.
«Ми разом. Проєкти, спрямовані на інтеграцію Донбасу та звільнюваних територій у єдиний культурно-освітній, просвітницький і цивілізаційний простір» — 17 проєктів.
«Нові можливості. Проєкти, спрямовані на інтеграцію Донбасу та звільнюваних територій у єдиний культурно-освітній, просвітницький і цивілізаційний простір» — 16 проєктів.
«Культурний код. Проєкти, спрямовані на популяризацію та збереження загальноросійської культурної ідентичності, зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей, посилення цивілізаційного впливу російського світу» — 14 проєктів.
«Я пишаюся. Проєкти, спрямовані на висвітлення яскравих і славетних сторінок вітчизняної історії, культури та сучасності» — 11 проєктів.

Ми як дослідники завжди зобов’язані ставити все під сумнів. Навіть наміри росіян — а раптом вони фінансують умовно нейтральні проєкти з духовного розвитку, наприклад, клавірні концерти Баха чи лекторії про середньовічну європейську архітектуру? Щоб зрозуміти це, ми проаналізували мету проєктів, яку зазначали їх автори в заявках на конкурс.

У підсумку контент-аналізу ми виокремили такі ключові категорії проєктів:

Навіть у категорії «інше» ми не побачили ідеологічно нейтральних тем. До цієї групи увійшли, наприклад, проєкт «Соціальний форум жінок Донбасу», покликаний за допомогою «простих людських історій» показати росіянам, «як і чим живуть люди на Донбасі», та проєкт «Подаруймо книги Донбасу» для заміни книжкових фондів на окупованих територіях після вилучення та знищення української літератури на ТОТ.

Найпопулярнішою локацією для проєктів ПФКІ став Крим (63 проєкти), за ним — Донеччина та Луганщина разом (39) і окремо (28 на Донеччині, 21 — на Луганщині). 13 проєктів охоплювали всі материкові ТОТ, а ще 12 — усі захоплені території, включно з Кримом.

У підсумку контент-аналізу ми виокремили такі ключові категорії проєктів:

Чого росіяни хочуть від українських дітей в окупації?

Найчастіше проєкти для дітей спрямовані на прищеплення російських християнських «духовних» (11 проєктів) і «традиційних» (10) цінностей, а також інтеграцію культурного життя на ТОТ із Росією (11) та популяризацію російських традицій (7).

Допомогти «наповнитися російською духовністю» дітям в окупації мав би «Хореографічний конкурс російського народного танцю» (Крим, 495 595 руб.), поданий будинком культури Балаклави. Оскільки бюджетні установи не можуть брати участь у конкурсі, формально заявником зазначений підприємець Бекіров Максим Енверович. Автори проєкту вважають, що «глибока криза духовності, моральності й культури молодого покоління та суспільства загалом охопила всі сторони життєдіяльності людини». Тому час «повертатися до витоків» і «відродження духовності» через «великий спадок предків» — «ідеї, вірування, цінності та звичаї, що формують культурний код російського народу і виражаються через танець».

"Культурная волна. Гранты ПФКИ"

Учням 1–3 класів із Херсонської, Запорізької й тоді ще окупованої Харківської областей «привезли» проєкт «Азбука регіонів», покликаний «сформувати первинне сприйняття навколишнього світу… крізь призму загальноросійських духовно-моральних цінностей». Суть проєкту полягає в розробленні дитячих книжок, які «в делікатний спосіб» мають допомогти сформувати «соціокультурну ідентичність громадян із малолітства» та виховати «нове покоління…, готове до мирного споглядання та захисту Батьківщини».

Допомогти дітям із ТОТ інтегруватися до російського соціокультурного простору покликаний проєкт «Реп-спектакль «Покоління Донбас», реалізований під назвою «Квіти під градом». Підлітків із Луганщини й Донеччини зібрали грати в спектаклі, що оповідає буцімто «реальні історії» з «ЛНР» і «ДНР». Наприклад, діти співають (або ж читають — усе-таки йдеться про реп), звертаючись до українців із підконтрольних територій, про те, що «люди важливіші за ідеї», а «будь-який конфлікт закінчується за столом переговорів, а якщо ми з тобою не можемо спілкуватися, то як вони зможуть?».

Для дітей із Луганщини віком від 3 до 8 років розроблять мультсеріал «Іван та Марʼя», який має популяризувати «традиційні стосунки в російській сім’ї». Автори проєкту заявляють, що з мультсеріалу діти дізнаються про «любов, прощення, смирення, відповідальність, батьківщину, добро, турботу й допомогу». Автори особливо переймаються тим, що в регіоні, де йде війна, батько в родині, найімовірніше, перебуває за фронті, а матір мусить виконувати функції обох батьків, тому не встигає приділяти дітям достатньо уваги. Тож мультсеріал має дати дітям «приклад любові й добра».

Також фонд профінансував включення програми «Самородки Донбасу та звільнених територій — патріоти Росії» до конкурсу-фестивалю народної музики й танцю «Самородки» в Севастополі. Підліткам і молоді з Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запоріжжя пропонують узяти участь у святі музикантів-народників «День балалайки», костюмованій ході із символікою (якою саме — не уточнюють), патріотичних флешмобах, а також познайомитися «з легендарною історією патріотичної столиці Росії» (так організатори обізвали Севастополь). Усе це дійство вмотивоване «протистоянням Росії західному світу», який намагається «скасувати [російську] культуру, мову, православ’я, народність і традиції» — цей «ціннісний конфлікт», як кажуть організатори, «нині дістає вияв у прямих бойових діях».

Антиукраїнські проєкти

На тлі десятків проєктів, присвячених величі російської культури, традицій і цінностей, на ТОТ профінансували також п’ять проєктів, спрямованих на дискредитацію України та української влади. Наприклад, коштом фонду створювали виставку «Мистецтво вижити» для історичного парку «Росія — моя історія», який уже побудували в Мелітополі та Луганську. В експозиції порівнюватимуть втрати, яких зазнали російські музеї під час Другої світової війни, та втрати краєзнавчого музею, музею Куїнджі й драматичного театру в Маріуполі під час захоплення міста російськими військами. Втім, руйнування об’єктів культурної спадщини росіянами — це «міф», який автори прагнуть «розвінчати», адже й російські музеї минулого століття, й маріупольські нинішнього зруйнували нацисти. Учасники проєкту створюватимуть «карту культурних втрат Донбасу», завданих «українськими нацистами», щоб використовувати її в так званій народній дипломатії на тему «українських воєнних злочинів».

Також фонд виділив майже 9 млн руб. (майже 100 тис. дол. США) на роботу експертного клубу «Російський Донбас» на Донеччині. Його учасники мають здійснити науково-експертну оцінку «актуальних подій республіканського та міжнародного масштабів», а також розробити рекомендації й виступи на тему «денацифікації». В клубі планували дискутувати, наприклад, про «історичні передумови відродження неонацизму в сучасній Україні», «насадження націоналістичної ідеології», «воєнні злочини українських нацистів» тощо.

Застерегти щодо «злочинності» української влади має «документальний» фільм «Фашизм по-українськи, уроки історії та наші дні». Його першочергова цільова аудиторія — старшокласники та студенти, яких планують залучати до публічних дискусій навколо фільму. На думку авторів, «неможливо перемогти український неонацизм і неофашизм лише військовим шляхом», а тому «слід не лише говорити про воєнну перемогу, а й не забути про культурний, психологічний шар». Також про «страждання мешканців Донбасу» від «українського нацизму» має оповідати цикл фільмів «За що бореться Донбас».

Окрім кіно, фонд профінансував створення циклу аналітичних програм «Слово за нами», який має «розвінчувати українські фейки» про Росію та російську війну в Україні.

Про що свідчить робота путінського фонду?

По-перше, кількість бюджетних коштів, які фонд готовий виділяти на додаткове фінансування сфери культури, вказує на безумовний пріоритет русифікації українців у окупації, тобто переведення їх із однієї національної групи в іншу. Діяльність фонду — лише один аспект цього процесу разом із системним руйнуванням і розкраданням української матеріальної спадщини, заміною бібліотечних фондів російською літературою, мілітаризацією системи освіти та системними репресіями за практикування складників української ідентичності. Витрати фонду — додаткове вливання в культурну окупацію ТОТ, окрім основних видатків мінкульту РФ та російської центральної влади загалом.

По-друге, напрями проєктів не залишають сумнівів у тому, що офіційна доктрина російського мультикультуралізму, за допомогою якого Кремль намагається будувати російську громадянську ідентичність у багатонаціональній імперії (той самий конструкт «русского», а не «россиянина»), не стосується українців у окупації. Хоча російська пропаганда досі не наважується називати людей в окупації саме росіянами та зазвичай кличе їх «мешканцями нових регіонів» або «жителями Донбасу та Новоросії», визнавати українців на ТОТ Кремль не планує навіть номінально. Єдиний напрям політики ідентичності — «відродження» російської культури, мови та «історичної пам’яті». Щоб роки по тому росіяни могли заявити, мовляв, «бачите, ми ж казали, що ми — один народ», — не згадуючи про всі вбивства, каліцтва, руйнування й інші політики та практики, спрямовані на те, щоб той «один народ» синтетично створити.