Інтерв'ю у рамках проєкту "Промоція соціальної згуртованості в громадах та підсилення демократичних цінностей" в Київській області" Громадянської мережі ОПОРА

“Гарвард у Богуславі. Щоб був заклад освіти, який давав би сучасні, практичні знання і були студенти, які б хотіли їх взяти. У Богуславі, місті з тисячолітньою історією, все для цього є”.

Про спогади з перших днів повномасштабного вторгнення, “освітні втрати”, студентське волонтерство, відвагу бути педагогом в умовах війни, житло для ВПО та найближчі плани  - говорили із заступницею директора з навчальної роботи Богуславського гуманітарного фахового коледжу імені І.С. Нечуя-Левицького Ларисою Смакотою. Про виклики у галузі освіти, історії успіху, прогресивну молодь та спільні мрії — читайте у матеріалі регіональної команди ОПОРА.Київщина:

 Чи можемо пригадати, як для викладачів і студентів у фаховому коледжі розпочалась повномасштабна війна?

- Всім було страшно і незрозуміло що робити: повний гуртожиток студентів. І самі ми прокинулись від звуків вибухів. А за кілька днів до цього у нас була педагогічна рада і ми запросили представника цивільного захисту, військового, який нас вже тоді не теоретично, а реально розказав і показав нам багато нюансів поведінки при небезпеці. Наприклад, чуєте незнайомий звук стрільби, де  стоїте, там і падаєте на землю. Реальний військовий приїхав і розказав, яким має бути тривожний рюкзак, які там мають бути медикаменти, одяг, їжа і загалом вміст. Тобто, говорив абсолютно реальні речі, з якими ми зіштовхнулися буквально через день-два. І, коли  24 лютого почули перший вибух, всі ми зрозуміли - почалося і відразу з директором “на телефоні”. Що робимо? Приймаємо рішення і відправляємо студентів по домівках. На другий день продовжуємо навчання  дистанційно в асинхронному режимі, уточнюємо місце перебування студентів. Через кілька днів всі вже зрозуміли, що “цей дощ надовго”. Тож, приймаємо рішення виходити в нормальний дистанційний формат навчання. Всі збентежені, всі в страху, але навчання продовжилось. Ми ні на день не стали на паузу, не оголошували канікул продовжили працювати дистанційно і, знаєте, це, можливо, нас і врятувало, тому що ми всі були разом викладачі і студенти. Ми один одного чули, бачили, хоч і через екран камер. Ми не лишилися сам на сам зі своїми страхами й нерозумінням що робити.

- Для студентів теж це було важливо - бути дотичним до навчального процесу?

- В мене особисто не склалося єдиної відповіді на це питання. Всі різні, різні можливості і бажання вчитись, і однозначно відповісти дуже складно. Одних це мобілізувало, вони включалися у волонтерську діяльність, хотіли щось зробити, допомогти, інші навпаки – замкнулись в собі., були й такі з якими ми довгий час не могли вийти на зв’язок, як з’ясувалось пізніше вони потрапили в окупацію, бо ж географія наших студентів широка.

- Але, загалом, дистанційка не стала для вас перепоною, а скоріше - навпаки. А з якими викликами в освітньому процесі, пов’язаними з війною ви зіштовхувались за більш, ніж півтора роки?

- Довелося переформатувати повністю себе, опановувати і свій стан щоб хоч емоційно підтримувати і викладачів і студентів на заняттях, переглянути зміст навчального матеріалу, який ти викладав, свої підходи і методи роботи, адже що працювало в аудиторії, дистанційно не завжди спрацьовувало. Студентів потрібно було побачити, зачасту - заспокоїти і підтримати, може навіть поговорити про щось інше, важливе на той момент.  І ти вже розумів, що якась там “гола теорія”, не спрацює. Сьогодні треба давати реальні інструменти, реальні знання, які б відповідали тим умовам, в яких ми всі опинилися.

Ми помітили, що для багатьох викладачів складним викликом стала ось ця ситуація. Дуже складно було перелаштуватися на нові реалії. Але нас цьому вже вчила пандемія.   Вона дала нам поштовх і базу для опанування платформи для дистанційної роботи де ми могли бачити і чути один одного, коли студенти завжди мали доступ до навчальних матеріалів, викладач міг перевірити виконані роботи і студенти бачили свої результати. Ми всі працювали майже 24/7. Для нас викликів  було на половину менше в технічному плані, але емоційно було дуже не просто. Аналізуючи з часом той період можу ствердно сказати, що у нас сильні викладачі і круті студенти. Були різні ситуації і дискусії але нам вдавалося знаходити компромісні рішення.

- Чи виїждали за кордон або в інші регіони України діти і викладачі?

- Я вкотре переконалась у своїй думці, що у нас класний і дружній колектив. У нас всього двоє педагогів виїхали за кордон. Всі лишились. Серед студентів теж не багато. Відразу десь близько десяти осіб поїхало, а з часом поступово кількість збільшилась, дехто зараз повернувся. На кінець цього навчального року в нас було  близько сорока осіб за кордоном, але дистанційно продовжували навчання. Вони мали доступ до всіх навчальних матеріалів, могли виконувати завдання, коли мали можливість.

- А які особливості вступної кампанії, порівняно з довоєнними?

- Цьогоріч вступ відбувався за електронними кабінетами. Цифровізація і  диджиталізація, до якої вступники не зовсім були готові, але ж безпека на першому місці. Працівники приймальної комісії щороку опановують нові технології роботи, максимально допомагаємо і консультуємо всіх по створенню електронного кабінету вступника, написанні мотиваційного листа, накладанні електронного цифрового підпису…Школа на жаль сьогодні не дає цих знань. Наразі активно використовують таке поняття як «освітні втрати». Так ось ми бачимо, що ці втрати - значні. Це звісно не катастрофа але подолати їх буде не просто і для цього потрібен час і значні зусилля. Одним підходить така форма, іншим — категорично ні. Але ми дуже вдячні нашим студентам. От вони за ці 2 роки стали дуже прогресивними і диджиталізованими.

- А якщо загалом щодо вступників, то зменшилась чи збільшилась кількість студентів?

- На жаль, зменшилась, навіть, порівняно з минулим роком.  До війни ми приймали близько 150 вступників, а в цьому році на зараз маємо 110. Студентів загалом, якщо з першим курсом брати, з новим набором, то близько 500.  Як для міста Богуслава то ми маємо великий колектив близько 100 працівників.

- А які спеціальності зараз користуються попитом, а які ні?

- Парадокс, але найбільш популярною є спеціальність Право, контрактна форма навчання. Потреба у вихователях дітей дошкільного віку є скрізь і заочна форма навчання за цією спеціальністю користується попитом, в основному серед дорослого населення і вже працівників дошкільних закладів освіти або тих, хто здобуває другу освіту. Дуже шкода, але “провисають” мистецькі спеціальності: музичне та образотворче мистецтво. В нашому регіоні значно знизилась робота позашкілля. Школи мистецтв практично на дистанційках і ми це відчуваємо по вступниках, які би мали музичну освіту.

- А у коледжі наразі є якась позанавчальна діяльність?

- На нас звичайно теж позначився період пандемії забороною масових заходів.  Наразі безпекова ситуація теж не стабільна. Ніби як і хочеш провести, але озираєшся щоразу — а як забезпечити безпечні умови? Було й таке, що підготували, а тут світло вимкнули або всі роз’їхалися на дистанційку. Після зими ми старались локально проводити — то поетичні вечори, то перегляд фільмів під відкритим небом, то музичні перерви.  Як почули в актовій залі живу музику - всі ніби і самі ожили, дуже ми за цим сумували. У нас активне студентство, швидко перейшли в соцмережі але всі заскучали за спілкуванням.

- Якщо говорити про початок навчального року, є в планах, яким він має бути?

- Все по ситуації. Ми вже, стали дуже гнучкі і мобільні. Це про психологічну пружність і гнучкість, резильєнтність, коли ти вже розумієш, що ти не олівець, а як пружина. Чим більше тебе стискають, тим сильніша буде віддача і більше напрямків для руху. І звичайно ж плануємо варіант А, варіант Б, варіант В...

- Хочу обговорити ще психологічний аспект. На чому тримаєтесь увесь цей час? Що є для вас мотивацією і опорою? Чи потребували викладачі, студенти, батьки психологічної підтримки? 

- Ми ж займаємося психологічною просвітою весь час. У нас є і психолог, і викладачі з відповідною фаховою освітою. Намагаємось новим і дієвим ділитися з усім педагогічним колективом і студентами. На всіх спеціальностях студенти вивчають Психологію. Минулоріч, в рамках вибіркових дисциплін, ми запропонували студентам практичну дисципліну «Основи психічного здоров’я». Представники ЮНІСЕФ теж запропонували нам свою допомогу і працювали зі студентами спеціальності «Соціальна робота»з практичними заняттями по подоланню тривожних станів. В перші дні нам допомагала і наша випускниця психологиня, яка проводила консультації і тренінги для викладачів.

- Якщо говорити про підтримку, то ви дуже допомагали і продовжуєте допомагати ВПО. Розкажіть про цей аспект діяльності коледжу

- Це почалося практично з перших днів, спочатку з Чернігівщини до нас попросились люди на ночівлю. У нас були пусті кімнати в гуртожитку. Переночували, зранку зібралися та й поїхали. Потім знову дзвінок, за ним ще і ще. Було багато жінок з дітьми, в яких з речей лише рюкзак і сумка. А студенти як  виїжджали, то ніхто не розумів, наскільки хто їде, все залишили, речі, продукти… Ми з викладачами в перервах між дистанційним навчанням прибирали кімнати і речі студентів, щоб було де переночувати людям. Вони просили лише ліжко і подушку, навіть не просили їсти, але дивитись на цих переляканих вибухами і змучених дорогою людей було важко. Викладачі організували чергування щоб їх швидко розмістити, хоч напоїти чаєм, потім зрозуміли, що треба принести постільну білизну, а потім її попрати. Коли побачили, що потік людей не припиняється звернулись за допомогою до жителів громади, була потреба в посуді, їжі, одязі, постільній білизні. Якось одна сім’я попросила лишитись, бо не мала куди їхати, будинок їхній  розбомбили, за кордон не наважувались і податись їм було нікуди. І так одна сім’я, друга, третя. Потім вже почали їхати зі сходу... Спільно з Київською обласною радою прийняли спільне рішення надавати можливість цим людям лишитися в гуртожитку.

- А студенти, які активно волонтерили, вони надихалися вашими добрими справами?

- Студенти у нас взагалі класні, вони теж стали ніби більш дорослими. Включились в допомогу відразу. Підтримували своїх одногрупників, волонтерили вдома, плели сітки, готували їжу з батьками і приходили нам допомагали, донатили. Ми відчували, що весь колектив коледжу став як одне ціле.

- А повертаючись трішки до навчального процесу, розкажіть, як проходило навчання в укриттях?

- На практиці це дуже складно. Дякувати в нас є сховища, ми облаштували їх столами, стільцями, ліжками для студентів з гуртожитку, коли тривоги в нічний час провели інтернет, облаштували аварійне освітлення. Ми вже не один рік працюємо на платформі дистанційного навчання і це нас дуже врятувало, студенти і викладачі не прив’язані були до часу. Викладачі могли запланувати завдання завчасно і якщо не вдавалося вийти за розкладом на відеозв’язок у студентів було завдання і вони могли працювати теж коли була можливість. загалі, виходили із ситуацій, хто як міг. З баянами співали, поряд слухали історію, робили тестові завдання, малювали і виконували фізичні вправи. До того ж, хочу сказати, що не всім так легко і просто було спуститися у сховище. Тому, навчання в укриттях — це було дуже не просто, ефективності від цього замало.

- А як, загалом, успішність? Якщо ми бачимо, що в школах все таки вдарило по освітньому процесу і по успішності, то яка ситуація у  коледжі?

- Так звані «освітні втрати» значні.  Втрачені навички до роботи, до комунікації,  просто випало вміння вчитись, запам’ятовувати, зосереджувати увагу, багатьом це дається не просто, а хочеться, щоб думали, аналізували інформацію. В нас дисципліни навіть є “Основи наукових досліджень і  критичне мислення”, «Медіаграмотність» вони спрямовані на формування вмінь аналізувати і перевіряти інформацію, робити об’єктивні висновки, відрізняти думки від фактів і загалом — вчилися працювати.

- На завершення таке питання, легке і складне водночас. Ваша найбільша мрія?

- Гарвард у Богуславі. От просто, щоб був заклад освіти, який давав би класні, сучасні, практичні знання і були студенти, які хотіли б їх взяти. Просто цього дуже хочеться, працювати з думаючими, активними людьми. В Богуславі все для цього є.  І молодь є. Хочеться, щоб в них було майбутнє, щоб вони бачили себе в цьому місті, в цій країні, в цьому світі. Так хочеться, щоб коледж був сучасним, комфортним місцем для знань і розвитку.

- Коледж й так уже на такому рівні високому, майже Гарвард, ще трішки залишилось. Дякуємо вам дуже!

Менеджерка з комунікацій Громадянської мережі ОПОРА у Київській області
Анастасія Ращенко