1990 року відбулися останні вибори до Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки ХІІ скликання, що згодом стала І скликанням Верховної Ради незалежної України. Про вибори 1990 року говорять як про про перші парламентські вибори радянського періоду на альтернативній основі. Одночасно відбулися вибори і до місцевих рад (до 25 обласних, 469 районних, 434 міських, 120 районних у містах, 820 селищних, 8996 сільських рад).
Відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР “Про призначення виборів народних депутатів Української РСР і депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР двадцять першого скликання” від 28 жовтня 1989 року вибори призначалися на 4 березня 1990 року та мали проводитися за мажоритарною системою. Пункт 2 цієї постанови окреслив розмір виборчих округів, які були відносно невеликі: “Встановити норму виборців на один виборчий округ з розрахунку 82,2 тисячі виборців”.
Днем раніше, а саме 27 жовтня 1989 року, було прийнято Закон про вибори до Верховної Ради УРСР. Відповідно до нього депутати ВР і місцевих рад обиралися прямим, таємним голосуванням на альтернативних засадах. Право обирати і бути обраними мали громадяни Української РСР, які досягли 18 років. До обрання парламентів республік були залучені лише виборці, водночас делегатів на з’їзд народних депутатів Союзу обирали ще й громадські організації та профспілки. Право висування кандидатів у депутати належало не тільки трудовим колективам, громадським організаціям чи зборам військовослужбовців у військових частинах (як раніше), а й колективам навчальних закладів та виборцям за місцем проживання. Грошової застави не було. У виборчий бюлетень включалися в алфавітному порядку всі зареєстровані кандидати із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади, яку займає (заняття), місця роботи і проживання кожного кандидата в депутати. Прикметно, закон зазначав, що виборчі бюлетені друкуються мовами, якими користується населення виборчого округу.
Також у оновленому виборчому законодавстві передбачалася можливість голосування не за місцем реєстрації, але вона значно відрізнялася від сучасної практики: “При зміні виборцем місця свого перебування в період між поданням списків виборців для загального ознайомлення і днем виборів дільнична виборча комісія на прохання виборця і по пред’явленні паспорта або іншого документа, який посвідчує його особу, видає виборчий бюлетень. Заповнений бюлетень в закритому конверті опускається виборцем в опломбовану або опечатану виборчу скриньку і зберігається дільничною виборчою комісією до дня виборів. Про видачу виборчого бюлетеня в списку виборців робиться відповідна відмітка”.
Відповідно до законодавчих змін було внесено доповнення і зміни до Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення, зокрема статтю 186-2, що стосувалася порушення законодавства про вибори народних депутатів:
“Публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом завідомо неправдивих відомостей про кандидата в депутати, а так само агітація за або проти кандидата в день виборів — тягнуть за собою попередження, або накладення штрафу в розмірі до п'ятдесяти карбованців, або виправні роботи на строк до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку.
Видача членом виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу — тягне за собою попередження або накладення штрафу в розмірі до п'ятдесяти карбованців.
Втручання в роботу виборчих комісій, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з реєстрацією кандидатів у депутати, підрахунком голосів на виборчій дільниці, визначенням результатів виборів по округу, підбиттям загальних підсумків виборів, — тягне за собою попередження або накладення штрафу в розмірі до п'ятдесяти карбованців".
Вибори 1990 року відбувалися у складній суспільно-політичній обстановці. Так, у складі Комуністичної партії в січні 1990 року сформувалася “Демократична платформа”, яка оголосила про перетворення КПРС у партію парламентського типу. Вона домагалася реорганізації внутрішньої будови КПРС, перетворення її в союз компартій республік. Оскільки ці вимоги були відкинуті більшістю, координаційна рада Демплатформи в УРСР вийшла зі складу КПУ й утворила нову політичну організацію — Партію демократичного відродження України. Навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження України на базі демократичних організацій, передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева, УГС тощо виник Народний рух України за перебудову. Головою Руху став поет та громадський діяч Іван Драч. З метою участі у виборах до ВР УРСР наприкінці 1989 року на основі Руху був створений Демократичний блок України, що об'єднав сили, опозиційні до Комуністичної партії України. Тож керівництво КПУ вело боротьбу як проти Демплатформи, так і проти Народного руху і домагалася збереження державного статусу України в складі союзної держави.
Під час Установчого з’їзду Народного руху України, який проходив у Києві 8–10 вересня 1989 року. Джерело фото
У 450 виборчих округах було зареєстровано 3766 кандидатів у депутати. У 295 округах на один депутатський мандат претендували 4–10 кандидатів, у 100 округах — від 11 до 16, а в деяких — від 24 до 45. Лише в 21 окрузі на один мандат претендували по 2 особи. Серед осіб, висунутих кандидатами в депутати, більшість становили працівники науки, культури, освіти й охорони здоров’я — 869 осіб (23,1 %), а також керівники організацій, промислових і сільськогосподарських підприємств — 797 (21,2 %). Безпартійних серед кандидатів було 501 (13,3 %).
Для проведення виборів було утворено 10,9 тис. обласних, районних, міських, селищних, сільських та 5,5 тис. окружних виборчих комісій, до яких на альтернативній основі обрано 172 тис. чоловік. До місцевих Рад передбачалося обрати близько 308 тис. депутатів, що на 220 тис. (41,7 %) менше, ніж є у попередньому скликанні.
Щоб вибори вважалися такими, що відбулися, одному з кандидатів потрібно було набрати 51% голосів виборців. Проте на більшості дільниць того дня кандидати не отримали належної підтримки, і депутатів обрано не було. Також, відповідно до законодавства вибори визнавалися такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини виборців, внесених у списки виборців. Так, газета "Вечірній Київ" повідомила, що у Верховну Раду УРСР обрано лише 112 депутатів з 450. У Київську міськраду — лише один із 22. Відповідно до закону 1989 року, повторне голосування мало відбутися не пізніше як у двотижневий строк. Тому “другий тур” було призначено на 18 березня. Обраним вважався кандидат у депутати, який одержав при повторному голосуванні найбільшу кількість голосів виборців, які взяли участь в голосуванні.
У кампанію 1990 року в більшості республік СРСР (адже вибори у березні відбулися скрізь) на передній план виходило національне питання. В Україні воно набрало форми боротьби за права української мови. Його активно піднімали створені у 1989 році “Товариство української мови ім. Тараса Шевченка” і “Народний рух України за перебудову”. Про незалежність відважувалися говорити тільки найбільш радикальні політики, наприклад, Степан Хмара, Левко Лук’яненко, чи Олесь Шевченко. Актуальною проблемою, яку використовували більшість кандидатів, була екологія. Заборона будівництва нових блоків на українських атомних станціях стала однією з найчастіших обіцянок, яку давали кандидати виборцям. З часу аварії на ЧАЕС минуло 4 роки. Наприклад, кандидат В’ячеслав Чорновол, якого було запропоновано висунути на координаційній раді Львівської філії Української Гельсінської спілки 6 листопада 1989 року, у своїй програмі недвозначно зазначив, що перебуває на “позиції повної державної незалежності України як єдиного надійного порятунку від економічної, екологічної, духовної катастрофи для всього населення України, без огляду на національність”.
Передвиборча кампанія 1990 року відбувалася передусім у пресі, під час мітингів та традиційно “прямим шляхом” через клуби виборців, які замінили агітпункти – установи політичної пропаганди. Місцева преса зими 1990 року рясніла агітаційними текстами та закликами ретельно обирати своїх кандидатів. Абсолютну перевагу мала, звісно, Комуністична партія України. Наприклад, вже на початку січня 1990 року, за два місяці до виборів, обком партії на Вінниччині публікував у пресі свою програму, майже всю першу шпальту “Вінницької правди” займали обіцянки комуністів. У клубах виборців завжди були присутні чергові комуністи з парторганізацій, довірені особи висуванців, а також інші особи, яких називали членами агітколективів. Охочі могли там отримати інформацію про кандидатів з конкретного виборчого округу.
Учасники мітингу представників демократичних сил України на площі Жовтневої революції. Київ, 4 лютого 1990 р. Джерело фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У день загальних виборів, 4 березня, на виборчі дільниці прийшло більше 31 мільйона, тобто майже 85 % виборців. У результаті Верховна Рада УРСР оновилася на 90%. З 442 обраних депутатів 311 були членами КПУ. Але обрані на округах люди радикально відрізнялися від номенклатурних висуванців, яких підібрало партійне начальство. Демократичний блок завоював 25% мандатів і здобув перемогу в п’яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Київській. Найбільшого успіху було досягнуто у Львівщині: представники від Народного Руху України перемогли у всіх 24 округах. Уперше у новообраній Верховній Раді опинилися представники опозиції, більше того – колишні радянські політв’язні. Розгорнувши "Львівську Правду", читаємо у списку переможців: "Исаев Ю.Н., член КПСС, сотрудник УКГБ УССР по Львовской области"; "Бойко Ю.А., священник церкви Святых Петра и Павла". У Донецьку до міськради також потрапив щонайменше 1 священик. Але український парламент залишився далеким від гендерної збалансованості — 2,5% усього складу вибороли жінки (12 з 475 депутатів). Вибори до місцевих рад засвідчили перемогу демократичних сил у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях.
Сесiя нового складу Верховної Ради УРСР почала свою роботу 15 травня 1990 року. Головою Верховної Ради УРСР обрано першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, але він обіймав цю посаду тільки місяць. Вибори керівництва Верховної Ради у червні 1990 року та політичне протиборство, що спалахнуло при цьому, викликали появу опозиції. Комуністи у Верховній Раді розділились на 2 фракції: Демократичну платформу КПУ і так звану “групу 239” (депутатський блок “За радянську суверенну Україну”). Лідером комуністичної більшості було обрано Олександра Мороза. У парламенті було сформовано опозицію — народний депутат Яків Зайко подав заяву до Демократичного блоку, у якій йшлося про утворення “Народної Рада”. Її члени відмовлялися від участі в керівництві парламентом вище рівня постійних комісій та від роботи в уряді. До Народної Ради увійшло 125 осіб, які представляли регіональні депутатські групи 21 області та м. Києва. Найширше в ній був представлений західний регіон: 24 депутати зі Львівщини, 11 — від Івано-Франківщини, 8 — від Тернопільщини. Представники опозиції — Ігор Юхновський, Олександр Ємець, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський та інші — очолили 7 із 23 постійних комісій. Зокрема, з економічної реформи, зовнішніх справ, прав людини, культури й духовного відродження, чорнобильським, науки та освіти.
15 травня 1990 року. Перше засідання Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання. Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»). Джерело
15 травня Верховна Рада УРСР уперше почала працювати як парламент — на постійній основі. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше. Роботу парламенту вперше почали транслювати у прямому ефірі по радіо й телебаченню. На першому засіданні Верховної Ради Української РСР XII скликання станом на 9 годину 50 хвилин були присутні 424 депутати з 449 обраних.
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»). Джерело
Головував Голова Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів Української РСР Віталій Бойко. Відкриваючи роботу нового скликання, він зазначив: “Характерною особливістю нинішніх виборів було те, що вони проходили на основі нових демократичних законів, при широкій гласності, під контролем народу. Вперше найвищий орган державної влади сформовано не одностайним голосуванням за пропоновану кандидатуру, що, по суті, нерідко було виявленням політичної апатії виборців, а в умовах альтернативності, гострої передвиборної боротьби, без будь-якого регламентування якісного складу кандидатів у депутати.”
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»). Джерело
Водночас під будівлею Верховної Ради вібувався пікет громадян, які закликали не продовжувати Перебудову СРСР, а проголосити незалежність України.
Пікетники біля будинку Верховної Ради УРСР під час засідання І сесії 12-го скликання. Київ, 15 травня 1990 р. Джерело фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
17 січня 1991 року депутатська більшість подала пропозиції щодо реорганізації роботи парламенту. Було запропоновано виокремити у складі Верховної Ради 150 депутатів, для яких робота в ній стане основною, і 300, для яких звільнення від службових обов’язків не буде обов'язковим. Квоти для постійного складу пропонувалися такі: 75 представників від більшості, 65 — від опозиції і 10 — від тих, хто не входить до названих структур. Але ця пропозиція не здобула підтримки.
Ще на початку роботи у Верховній Раді формується робоча група з підготовки тексту Декларації про державний суверенітет України. Її очолив депутат від КПУ Сергій Дорогунцов. Було подано кілька проєктів різними депутатами. На засіданні 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалює Декларацію про державний суверенітет України. 355 депутатів проголосували “за”, і лише чотири висловилися “проти”.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року нові вибори народних депутатів не призначалися. Депутати Верховної Ради УРСР ХІІ скликання стали депутатами Верховної Ради І скликання. З поіменним списком можна ознайомитися на офіційному веб-порталі ВР: https://static.rada.gov.ua/zakon/new/NEWSAIT/DEPUTAT1/spisok1.htm
Це скликання Ради було розпущене достроково, і припинило свою роботу 22 квітня 1994 року.