На думку голови правління ОПОРИ Ольги Айвазовської, три права, які зараз потребують найбільшого захисту в Україні, це право на життя, право на освіту та право на вибір. Про це вона розповіла під час дискусії на Міжнародній правозахисній конференції «Права людини за темних часів», з нагоди Дня прав людини і 74-ї річниці ухвалення Загальної декларації прав людини.

«Якщо порівнювати сьогодні і, наприклад, квітень чи травень, то, як мені здається, світ пройшов еволюцію в революційний спосіб. Те, що в Берліні було прийнято рішення про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом, ще декілька тижнів до голосування не було очевидним фактом. Подібні рішення мають допомогти нам у демонстрації системності проблеми.

Авторитарний режим не просто окупував територію України, а вчинив повномасштабне вторгнення проти демократичної системи управління. І якщо ми говоримо про трибунал, то це історія рішення, щодо якої ми очікуємо. Очікуємо, я сподіваюся, не протягом тривалого періоду часу і років, а досить скоро. І цьому є причина — або сьогодні, або навряд чи колись.

Говорити про права людини можна дуже довго, але цінності й права — це не те, про що говорять, це те, за що борються. Відповідно, коли ми говоримо про українські реалії, українська держава і українське суспільство продемонстрували спроможність боротися. Саме це допомагає нам в адвокації будь-яких ініціатив навколо України і формуванні солідарної системи відповідальності — навіть тих структур, щодо яких у нас не було жодних сподівань. Тому що, наприклад, від Європейського Союзу ми б хотіли значно більше, але ЄС зробив значно більше, ніж ми очікували до того», — розповіла Айвазовська.

На її думку, ми маємо доносити світові, чому Загальна декларація прав людини — це декларація про права людини, а не про загальність. А права, які зараз потребують найбільшого захисту в Україні, це право на життя, право на освіту та право на вибір.

«Право на життя не буде захищене до того моменту, поки система відповідальності не стане ефективною. І якщо у 2014 році світ проковтнув акт агресії, який розпочався саме тоді анексією Криму, навряд чи ми маємо очікувати будь-якої дипломатії сьогодні навколо теми життя чи смерті. Тому що між життям і смертю є пастка і пустка. І якщо ми приймаємо компроміс між цими двома станами, ми, очевидно, провокуємо пастку для майбутнього України і пустку з точки зору перспектив міжнародного права або інституцій, які мали ефективно його захищати.

Герої вмирають, і вони вмирають щодня. Не заспокоюймо себе тим, що наші герої будуть завжди в нашій пам’яті. Вони віддають своє життя для того, щоб, очевидно, захистити народ України на прифронтових або окупованих станом на зараз територіях від геноциду, від воєнних злочинів, від злочинів проти людяності. І що більше в системи захисту і безпеки буде інструментів впливу, то більша перспектива, що менше героїв закінчать своє життя, віддаючи його за громадян. На місцевому рівні, очевидно, це зброя, на міжнародному рівні — це право.

Друге право — це освіта. Те, що підживлює надію, — це наші діти. Ті, хто їх має сьогодні або планує їх мати найближчим часом, розуміють, про що я говорю. І загиблі воїни будуть жити вічно саме в своїх дітях. Ці діти зазнають не лише травми, вони зазнають набагато більшого — вони позбавлені доступу до освіти. Це одне з фундаментальних прав, які теж захищає Загальна декларація прав людини. Вони позбавлені комфорту, свого дому, своїх іграшок, своєї подушки, яка пахне дитинством. Уявіть собі, що кожна дитина, які сьогодні є в Україні або поза її межами, буде далі втрачати історію — елементарний доступ до вчителя, який викладає українською мовою українську мову. Це війна за ідентичність. Війна, яку веде росія з метою зненаселення України, знекровлення і знищення доступу майбутніх поколінь до перспективи відновлення себе в межах України як такої. Я переконана, що наші діти будуть мудрішими, ніж ми. Вони точно будуть більш патріотичними. Але сьогодні вони мають виграти битву не за виживання, а за конкуренцію і розвиток. І якщо сьогодні, навіть у ці темні часи, освіти і доступу до неї не матиме кожна українська дитина за кордоном і в Україні, то Україна програє в середньотерміновій і дальньотерміновій перспективах. Тому я переконана, що сьогодні те, що може зробити держава, — це не лише зміцнювати армію, не лише створювати систему правосуддя на перспективу, а й зробити пріоритетним питання доступу до освіти з метою конкуренції цих поколінь і відновлення країни в дуже короткій перспективі.

І третє право, про яке я хочу сказати тут — переконана, ви розумієте його цінність, — це вибір. Ми — не вони. Українське суспільство тренувало свій м’яз за демократичний розвиток протягом тривалого часу. Україна — чи не єдина держава, яка мала загальнонаціональний референдум щодо схвалення Акту про суверенітет і незалежність. Весь народ України прийняв рішення. Після Другої світової війни було прийнято не просто Загальну декларацію, було прийнято принцип поваги до суверенітету і територіальної цілісності. Після розпаду Радянського Союзу, який не ніс відповідальності за злочини, які вчиняв у межах «тюрми народів», перш за все, проти українців як етносу або в перспективі політичної групи, на жаль, не був покараний. Тому що переможців не карають. І так виглядає, що якщо трибунал не буде створений, у нас немає перспектив на розвиток або зупинення цієї агресії. Вибір — це важливо. Українці вибирали свободу, українці вибирали президентів, українці вибирали вільний вибір. І я хочу ще раз наголосити, що жоден із Майданів, жоден із повноцінних загальнонаціональних протестів у цій державі не відбувалися на тему грошей. Всі вони відбувалися на тему прав і свобод.

І тому право на життя, право на освіту, право на вибір є основоположними, щодо яких ми в ці темні часи повинні вести діалог», — підкреслила вона.

Також спікерка розповіла про свої сподівання.

«Перша  надія — це демократія участі. Ця держава відрізняється від російської федерації тим, що її громадяни мають волю брати участь в управлінні і беруть на себе відповідальність, навіть якщо вона проходить у темні часи. Коли немає ресурсів, коли немає зброї, коли немає кадрів. Громадяни готові делегувати.

Правосуддя. Якщо не буде створено Спеціального трибуналу з приводу акту агресії, очевидно, росія не понесе відповідальності. І в цьому рішенні є надія українського суспільства, тому що незворотність відповідальності є базовим принципом щодо захисту прав.

І третя — це, очевидно, питання безпеки. Безпека під час війни виглядає дуже дивно. Але ми воюємо багато років, і на нашій території певні умови для реалізації завдань безпеки держави ще довго будуть викликами.

Я дуже сподіваюся, що ми не лише будемо зоворити про ці права і надії, а й реалізовуватимемо їх на практиці. Громадянське суспільство боротиметься за них за будь-яких умов. Однак важливо, щоб була кооперація держави і суспільства в цьому питанні, і тільки тоді ми дійдемо до мети», — підсумувала Айвазовська.