Ми зжилися з величезною кількістю викликів, які стали нормою, і живемо з цією загроженістю вже тривалий період часу. Тим не менше, ми еволюціонуємо в ставленні до держави, і держава еволюціонує в ставленні до суспільства, народу, індивідуума.

Українці та українці

Українці переконані, що серед них панує поляризація і ворожнеча, а партнери — що ми не маємо єдності. Дослідження “(Ро)з’єднані: поляризація в українському суспільстві”, яке провели ОПОРА та Київська школа економіки, було спрямоване на те, щоб підтвердити чи спростувати цю гіпотезу. Від правди та реальної оцінки проблем залежить, які саме хвороби, чи проблеми нам потрібно лікувати.

Однак дослідження показало відсутність поляризації і доволі високий середній показник відчуття себе в більшості щодо оцінок стану справ в державі серед опитаних — 67%. Не погоджувались з тезою про справедливу мобілізацію понад 77% громадян. Якщо в своїх переконаннях вам не просто комфортно, а ви відчуваєте себе у більшість, численнішій частині української громади, то це про єдність і однодумців. Тож ті групи, які дослідники розглядали як теоретично поляризовані, насправді не бояться висловлювати свою позицію і не почуваються маргіналізованою меншістю. 

Взаємна незгода чи дискусія, як на мене, є ознакою української ідентичності. Ми ніколи не приймаємо на віру те, що нам каже уряд, те, що пишуть в газетах, чи те, що говорять знайомі і близькі люди. Ми дискутуємо з приводу того, якого кольору чи типу квіти мають бути висаджені на клумбі біля будинку, якщо там є ОСББ. Це ознака того, що українці мають культуру дискусій і діалогу, але, можливо, їх якість із точки зору емоційного взаємного ненашкодження ще не є достатньою. Особливо це відчутно в соціальних мережах. Українці змучені війною, знесилені її тривалістю, але всі дані дослідження свідчать, що ми не "людина людині — вовк". Немає відчуття задоволення від покарання іншої видової групи за ознаками проживання, досвіду військової служби, релігійної приналежності, мовних ознак. Так, краще ставимось до тих, хто воював, або перейшов на українську, але і немає нав'язаного закордонним українцям відчуття ненависті до них, чи тотального засудження. За відсутності політичного процесу ми не поляризовані, а просто різні, з різними досвідами, але не агресивні, чи ворожі одне до одного. Є відчуття самотності та певної дистанції у тих, хто має досвід військової служби та їх родин порівняно з цивільними. Бо це очевидно, що останнім не зрозуміти біль жінки, яка сім днів чекає, що її син, який пішов на штурм не виходять на звʼязок. Тому коли одна мати намагається позичити гроші на бігову доріжку для сина, який поправився, бо не виходить на вулицю більше року у жінки, якої син служить, то у них мало спільної емпатії. Ветеран буде шукати підтримки у побратимів, а не чужинців, які його реакцію на гучно закриті двері просто не зрозуміє.

Але все це не про розколи. Їх немає. Хто дійсно готовий розібратись, раджу почитати дослідження ОПОРИ, але разом з описом методології.

Українці та держава

Для мене очевидний історичний вимір в цьому питанні. Про нього дуже влучно казав Віталій Портников, що держава була чужою, тому українець не відчував себе чимось зобов'язаним, якось взаємозалежним, не мав поваги. Українці довго жили в парадигмі виживання, а основним джерелом загроз була держава. Коли держава є репресивним апаратом, як це було під час Радянського Союзу, то очевидно, що ви намагаєтесь мінімізувати контакти з цим небезпечним утворенням. Натомість саме про українську державу багато хто мріяв, але був репресованим, чи засудженим. Мої бабуся та дідусь не просто відсиділи за ці мрії у таборах, а жили далі і для того, щоб побачити синьо-жовтий прапор вдома над криницею. Для них своя Держава Україна була Землею обітованною без перспектив дістатись до неї та жити щасливо. Я перейняла це ставлення та не вважаю уособленням України жодного з її президентів, або парламентарів, або урядовців. Бо вони минають, а вона має вистояти, реформуватись, стати джерелом захисту своїх громадян, унікальної ідентичності. І перемогою в цій війні для мене буде збереження державності.

Ми зараз платимо дуже велику ціну за те, що формується цінність держави. При чому, незалежно від політичних акторів чи лідерів, які її формально та неформально очолюють. Тим не менше, саме народ через ці показники докладається до періоду боротьби, не просто за незалежність, а за виживання цієї інституції чи структури. Я переконана, що це — остання війна, яка приведе нас або до виживання української державності, або до її остаточної загибелі. Це стосується і загальних трендів глобалізації, і того, що є високий рівень мобільності громадян у всьому світі. Ви не повинні бути прив'язані до вашого паспорту, щоб вести бізнес, щоб навчатися — є формальні і неформальні умови реалізації ваших потреб на території інших держав. Адже якщо ви народилися тут, то ви спокійно можете поїхати і жити в іншій парадигмі та іншій юрисдикції.

В авторитарних режимах за наслідуванням монархій: Держава — Я, тоді як в демократичних — плоть від плоті її народу.

Україна — республіка, яка провела національний референдум за незалежність, на якому понад 90% громадян (і абсолютна більшість у всіх регіонах включно з Кримом) проголосувала за самостійність.

Політичне роз’єднання

Для мене демократія — це ідеологія про систему державного управління. На відміну від цього авторитарні режими не мають нічого ціннісного та спільного, окрім завдань утримувати владу, не цінують права людини, інженерують систему державного управління під свої цілі і завдання та розглядають кожного громадянина і громадянку виключно як ресурс, фізичний чи фізіологічний, і точно не електоральний, тому що в цьому немає жодного сенсу. Автократичні режими не мають в своїй основі будь-якої ідеології. І тому ми бачимо, що комуністичний Китай, дуже релігійний Іран, закрита Північна Корея, як виявляється, мають дуже багато спільного. Але це не про цінності, а про цілі і завдання, про ефективність взаємодопомоги і виживання. Демократія — це про інше, це про вплив громадянина на державу, або на місцеве самоврядування, і не лише через вибори та законно обраних представників, а й безпосередньо.

Цифри з дослідження ОПОРИ про поляризацію, які я наводила, також не просто про служіння, мобілізацію, певний ризик своєму життю. Вони про бажання або участь навіть без бажання в обороні цієї держави, співучасть в її формуванні на цьому етапі війни за незалежність. Ця співучасть і є формою демократичної участі.

До прикладу, якщо громадяни мають формальне юридичне право голосувати в Російській Федерації, але вони уклали зі своєю авторитарною системою договір, що їх не чіпають, і вони не чіпають нікого. Про що говорять всі так звані російські опозиціонери на заході, що вони не проти вас, їм просто байдуже. Це — вирок.

Натомість Україна — це точно демократія, тому що її суспільство, як маленькі мурашки, беруть участь в її будівництві, навіть в не дуже сприятливих умовах. Вони не йдуть у внутрішню еміграцію, а щоденно вчиняють певні дії, які сприяють тому, що ця держава виживає. Чи це означає, що вона буде абсолютно ідеальна? Чи ми маємо ідеалістично до неї ставитись? Чи маємо ідеалістично ставитись до власного народу? Абсолютно ні. Ми всі недосконалі. Ворогів та корупціонерів потрібно судити і садити іменем України, а над собою працювати.