Останні два місяці проблеми реформування вищої освіти, а також питання функціонування зовнішнього незалежного оцінювання не зникають із заголовків українських медіа. Час від часу цей інтерес підсилюють резонансні коментарі політиків, претензійні виступи студентів, заспокійливо-обнадійливі виправдання міністерських чиновників. Нову ж хвилю зацікавленості до освітньої галузі неабияк спровокувало внесення до нового Парламенту трьох законопроектів «Про вищу освіту», які пропонують два абсолютно різні підходи до її реформування.
Якщо бути максимально конкретним, то один із них (законопроект №1187 поданий депутатами від Партії Регіонів – ректорами Ківаловим, Калетніком та Сорокою) не пропонує жодного шляху реформування, натомість консервує проблеми існуючої системи, декоративно маскуючи їх вибірковими прогресивними нормами. Два ж інші законопроекти (законопроект №1187-1, внесений до ВР депутатом Балогою, однак розроблений робочою групою під керівництвом ректора КПІ Згуровського, яка свого часу була ініційована Урядом, та законопроект №1187-2, поданий депутатами від опозиції Яценюком, Гриневич, Кличком, Тягнибоком та ін.) – пропонують доволі схожі підходи до реформування вищої освіти. Щоправда, законопроект громадськості – так ще називають документ, розроблений на чолі з ректором КПІ – містить менш радикальні пропозиції системних перетворень, адже більшість положень узгоджувалися протягом тривалого часу членами робочої групи для досягнення консенсусного бачення цих змін. Розробники опозиційного проекту, не будучи заручниками компромісних рішень та розуміючи, що лиш вимагаючи неможливого, можна досягнути певних результатів, запропонували найбільш радикальний – з точки зору системи управління та адміністрування освітньою галуззю – законопроект.
Подальші обговорення зареєстрованих у Верховній Раді законопроектів у наукових, експертних, чиновницьких та студентських середовищах фактично показали біполярність сформованих позицій щодо запропонованих моделей реформування вищої освіти.
Експерти та представники третього сектору підтримали законопроекти, підготовані «групою Згуровського» та опозицією. Профільне Міністерство, навпаки, розгорнуло цілу інформаційно-пропагандистську кампанію на підтримку документа, розробленого депутатами від Партії Регіонів. Так, 28 січня 2013 р. Рада ректорів ВНЗ Одещини, 7 лютого 2013 р. юридичні вищі навчальні заклади та наукові установи України, 20 лютого 2013 р. Рада ректорів вищих навчальних закладів Київського регіону, а 22 лютого керівництво Національного авіаційного університету публічно схвалили законопроект «Про вищу освіту» № 1187. Окрім того, на сайті МОНМСУ були розміщені зрежисовані монологи окремих керівників вищих навчальних закладів на підтримку цього ж законопроекту: 13 лютого 2013 р. ректора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (м. Луцьк) Ігоря Коцана, 14 лютого 2013 р. директора Українського політехнічного технікуму (м. Кривий Ріг) Валерія Семенька, 17 лютого 2013 р. ректора Кіровоградського національного технічного університету Михайла Черновола.
Натомість, студентство прийняло резолюцію, в якій закликало народних депутатів М. Сороку, С. Ківалова і Г. Калетніка відкликати з реєстрації у Верховній Раді України проект закону «Про вищу освіту» під №1187 та відстоює два інші законопроекти.
Абсолютно незрозумілою у цьому процесі стала неучасть самих ініціаторів законопроекту №1187 у публічних обговореннях. Чи то їм бракувало сміливості представити свої напрацювання в опозиційно налаштованому середовищі, чи боялися не знайти контраргументів на переконання опонентів, чи, можливо, вони вважають, що не варто розмінюватися на непотрібні громадські обговорення, адже законопроект і так буде проголосований провладною більшістю, – цього наразі не відомо. Тому, коли Комітет з питань освіти і науки Верховної Ради взявся організовувати комітетські слухання на тему законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні, багато зацікавлених щиро сподівалися нарешті почути фахову предметну дискусію за участі усіх сторін.
Авторка цього допису, йдучи на слухання, очікувала на можливість у форматі «питань-відповідей» зрозуміти логіку авторів законопроекту №1187 М. Сороки, С. Ківалова і Г. Калетніка щодо обмеження університетської автономії та закріплення ключових адміністративних функцій у вищій освіті за МОНМСУ; відсутності незалежної агенції із забезпечення якості освіти; декларування інтеграції до Європейського простору вищої освіти, однак відсутність у законопроекті таких невід’ємних складових як Європейська кредитно-трансферна система, кредит ЄКТС; скасування рівного доступу до вищої освіти через повернення до практики вступних іспитів та неврахування результатів зовнішнього незалежного оцінювання під час вступу на навчання за кошти фізичних та юридичних осіб; відсутності механізмів реалізації та захисту прав викладачів ВНЗ.
Однак, найбільше хотілося дізнатися про очікування від реформи вищої освіти представників наукової спільноти, про їхні побоювання чи сумніви щодо доцільності окремих змін та нововведень. Адже саме університетська академічна спільнота мала би формувати запит до політиків про забезпечення умов для давно очікуваного поступу та ґрунтовних змін.
Не сталося…
По-перше, формат слухань не передбачав можливості обговорення. Чи не найбільшим недоліком стало те, що жоден із законопроектів не був повноцінно представлений для учасників слухань, а присутні не мали змоги задати питання чи висловити свої зауваження, побажання чи пропозиції. Репліки, озвучені попередньо зареєстрованими учасниками в межах трьох хвилин, у переважній більшості стосувалися загальновідомих проблем та викликів вищої освіти. Більшість висловлювалося на підтримку того чи іншого законопроекту, не аргументуючи своєї позиції, вдовольняючись загальними фразами, політичними вподобаннями, колективною позицією регіону. Частина тих, які знаються на тому, як «поховати» ініціативу, казали про доцільності продовження спільної роботи над подальшим доопрацюванням одного законопроекту, з врахуванням найкращих пропозицій усіх трьох документів. Найгіршим було те, що озвучені аргументи чи закиди залишалися без відповіді чи реакції з боку розробників. Фактично, кожен залишився при своїй думці, адже можливості продебатувати та знайти істину, чи бодай золоту середину, не було нагоди.
По-друге, з трьох розробників законопроекту №1187 на слухання з’явився лише Г. Калетнік. Проте, і його п’ятнадцятихвилинна запізніла поява та короткий виступ перед учасниками жодним чином не прояснили ситуації із запропонованим реформуванням вищої освіти. Власне, парламентар жодним словом не обмовився про зміст законопроекту автором якого він є, лиш натякнув на можливість долучитися до вдосконалення документу, адже допускає його недосконалість. Таке ставлення до ініціативи громадського обговорення є достатньо показовим з точки зору дотримання депутатами від влади принципів партисипативної демократії та врахування думки громадськості у процесі ухвалення рішень. Очевидно, їхню позицію мав захищати представник МОНМСУ, який був делегований для виступу, і висловився на підтримку центральним виконавчим органом у сфері освіти саме цього законопроекту.
По-третє, досить недоречною була поведінка студентів із скарбничками у вигляді свинок для розробників законопроекту №1187. Логічним та вчасним став студентський пікет біля будинку комітетів, де відбулися слухання – у такий спосіб молодь озвучила свої побажання до законопроекту, а роздані листівки гарно візуалізували недоліки запропонованого владною партією документу. Внесені до порядку денного виступи одного-двох представників студентства у залі перед президією та учасниками слухань достатньо добре мали передати настрої та побажання. Однак інцидент із «свинями», яких студенти намагалися вручити неприсутнім у залі законотворцям, лише дискредитували їхні подальші дії. Присутні вузівські управлінці сприйняли цю акцію не як вияв громадської позиції чи незгоди з існуючою системою, а потрактували її як прояв неповаги до себе та вседозволеності з боку спудейської спільноти. Виголошена президентом Української асоціації студентського самоврядування Єлизаветою Щепетильниковою резолюція, навряд чи була серйозно сприйнята академічною спільнотою. Тому, єдиним ефективним інструментом боротьби студентів за своє право на якісну європейську вищу освіту і надалі залишатимуться мітинги та акції протесту.
Четверте, більшість університетської еліти не розуміє та не бачить потреби у реформуванні системи вищої освіти. Значна частина присутніх ректорів та проректорів ґрунтовно не знайомі з жодним із законопроектів. Підтвердженням цьому є апатичне, безініціативне, пасивне слухання промов окремих учасників та нахабне нагадування про регламент у 3 хв., навіть у випадку справді змістовної доповіді. Епізодичне пожвавлення виникло, коли за трибуною перебував авторитетний у вузьких колах науковець Володимир Литвин. Натомість, жодних емоцій та позитивної реакції не викликав своїм закликом про розкріпачення і десовєтизацію ВНЗ шістдесятник Євген Сверстюк. Склалося враження, що для присутньої академічної номенклатури позиція ідейних лідерів та громадських авторитетів не може бути сприйнятою тільки через те, що вони не належать до цієї «системи». На жаль, висловити власну думку, відмінну від загальноприйнятної у існуючій системі координат ніхто не насмілився. Найочевидніше, що подібна позиція елементарно відсутня – а це вже діагноз та вирок системі освіти загалом.
Українські виші не просто перестали надавати якісну освіту, готувати професійні кадри та винахідників. Більшість навчальних закладів перестали бути осередками громадянського суспільства, де виховуються свідомі активні громадяни здатні дати адекватну оцінку подіям та вчинкам, захистити та відстояти свої права, проявити активну позицію.
У ситуації, що склалася із законопроектами про вищу освіту, політики-опозиціонери виявилися більш далекоглядними, ніж самі науковці та академіки, тому й напрацювали законопроект, який докорінно змінює не лише функціонування та управління, а й саму систему вищої освіти. Зрозуміло, що в умовах існуючої політичної ситуації та безперервних конфліктів між владою та опозицією, перспектив прийняття законопроекту Яценюка, Гриневич, Кличка, Тягнибока та інших фактично немає. І проблема тут не лише у небажанні Міністерства освіти і науки втрачати важелі впливу, значний фінансовий та електоральний ресурс. Ініціатива опозиції не знаходять широкої підтримки серед основних споживачів, які б могли отримати реальну вигоду у вигляді автономії вищого навчального закладу. Причиною є те, що більшість керівників ВНЗ не знають, що мають робити з тою аморфною автономією та де її застосувати. Набагато легше звинувачувати у неефективності чи непродуктивності систему, аніж брати відповідальність на себе. Тому, єдиною надією для прогресивної громадськості залишається політична воля існуючої влади, затяжна боротьба опозиції або масові студентські протести, які одного разу вже призупинили затвердження подібного закону.
Ольга Стрелюк, Громадянська мережа ОПОРА
Джерело: "Лівий берег"